Українська Гельсінська група, як самостійна ініціатива, виникла в Україні 50 років тому. В умовах тотального контролю й страху. Це був початок боротьби українців за демократичні цінності та проти радянської системи. В інтерв’ю Газета Галичина, співзасновник Гельсінської Групи, правозахисник, дисидент, політв’язень Мирослав Маринович поділився спогадами про ціннісний та моральний вибір, який стояв перед кожним учасником УГГ.
«Засновниками Групи були лише дві особи – письменник Микола Руденко і генерал Петро Григоренко. Саме в розмові між ними з’явилася ідея, що поряд із Московською Гельсінською групою треба було б створити Українську в Києві. Микола Данилович і взявся за цю справу, об’їжджаючи тих осіб, які, на його думку, могли б наважитися вступити в таку несанкціоновану владою групу. Мені й моєму другові Миколі Матусевичу запропонувала увійти до Групи Оксана Яківна Мешко – уже на той час її членкиня. І коли ми підписали Декларацію УГГ, то тим самим і увійшли до десятки її членів-засновників», - пригадує Мирослав Маринович.
За його словами, кожен із членів спілки автоматично опинявся перед загрозою переслідувань з боку радянської влади та навіть арештів, усі розуміли ризики і кожен робив свій вибір - «безпека супроти цінностей». Через пів століття Мирослав Маринович підтверджує: «Я дякую Богові, що вирішив цю дилему на користь цінностей».
До членства у спілці долучалися все нові учасники, хтось оголошував про вступ офіційно, а дехто залишався на умовах «неформального членства. Загалом УГГ налічувала 41 учасника. Дванадцятеро з них, як от Ірина Сеник, Стефанія Шабатура, В’ячеслав Чорновіл та Михайло Горинь – оголосили про своє входження до Групи вже перебуваючи у в’язницях.
«Слухаючи мою розповідь про роботу в Групі, Левко Лук’яненко раптом спитав: «А Ви готові сісти в тюрму? Ви розумієте, чим це скінчиться? Якщо не готові, то краще відійдіть уже тепер». Якусь мить я замислився, а тоді впевнено відповів: «Так, я готовий». Ці слова не раз спливали мені в пам’яті згодом, під час слідства чи ув’язнення, коли було непереливки. Як дисциплінували вони мене, яку давали внутрішню силу! Ось що означає поставити правильне питання у правильний час!» , - ділиться спогадами Маринович.
За його словами, діяльність Української Гельсінської групи стала важливим та чи початковим етапом руху України до європейського вибору та демократії. Як виявилося, тоді відкрита боротьба за права людини більше розхитувала комуністичну владу, аніж будь яка підпільна діяльність.
«Українська Гельсінська група остаточно утвердила те, що розпочали інші українські «незгодні», а саме: входження України в європейську цивілізацію прав людини. Подальше закріплення європейського вибору незалежної України в її Конституції лише підтвердило далекоглядність того рішення, що його зробили члени УГГ».
У лютому 1977 року арештували членів УГГ Миколу Руденка й Олексу Тихого, а через два місяці й Мариновича. Він пригадує, що головним для кожного було вистояти й обстоювати правду, всупереч радянській брехні. На той час члени УГГ вже мали підтримку міжнародної спільноти, діаспори й поширювали документи української групи через закордонні радіостанції «Свобода», «Голос Америки», Бі-Бі-Сі й «Німецьку хвилю». Маринович зізнається, що не знає, чи став би дисидентом, якби його не мотивувала творчість шістдесятників, зокрема поезії Миколи Вінгановського. Для його покоління це був час творити зміни.
«Свого часу, у 90-х роках, у мене була ілюзія, що моє покоління було останнім, кому довелося дорого заплатити за свою свободу. І я не здогадувався, що наступні після нас покоління колись назвуть поколіннями війни. Але тим більше я вдячний молодшим за мене українцям, які підхопили естафету боротьби за Україну й нині героїчно ставлять чоло ще донедавна могутній імперії», роздумує Мирослав Маринович.
Він закликав сучасне суспільство до взаємної поваги й довіри: «Шануйте гідність одне одного, вчіться довіряти одне одному і не зраджуйте одне одного за найменшої вигідної нагоди. І, як сказав Махатма Ґанді, «станьте тією зміною, яку хочете здійснити!».
Нагадаємо, Мирослав Маринович став першим лауреатом премії імені Станіслава Вінценза «За гуманістичне служіння й розвиток регіонів» 2018 року. Відзначення премією відбувається щорічно в рамках Міжнародного форуму Via Carpatia.
